|
|
Pendant que de violentes discussions durent depuis 10 ans autour de lorthographe, les éditeurs agissent à leur gré en utilisant des éléments orthographiques de 1960, 1990-1993 et même de 1928. Les dictionnaires apparus ces dernières années en Ukraine ne remplissent pas leur tâche. Ils sorientent vers des traditions linguistiques différentes, comme par exemple lextrême purisme et le refus demprunts quelconques (à part grecs et latins) ou bien la position du politiquement correct à outrance contre le russe, ou envers linternationalisation, leuropéanisation, etc. Quelques-uns ont plutôt le caractère dune étude historico-terminologique que dun dictionnaire.
|
|
|
Доволі гірко звучать слова відомого культуролога М.Рябчука про “роз’єднаність – сеґментованість й атомізованість – українського суспільства”. Називаючи Україну “культурним уламком імперії”, він зазначає: “Цей уламок складається з реґіонів, які поки що на культурному рівні, крім колоніальної “малоросійськости”, мало що об’єднує: вони розмовляють різними мовами, – і то не лише в прямому, а й, що гірше, в переносному значенні: послуговуються різними семіотичними системними кодами, різним історичними та культурними міфами; вони читають різні книжки, слухають різну музику, дивляться різні телепрограми, передплачують різні газети, – і погано не те, що “різні”, а те, що немає “тих самих”, немає нічого спільного, об’єднуючого, що б витворювало спільний дискурс, спільний культурний код, без якого, властиво, немає повноцінної нації. Поки що є різні реґіони, різні міста і села, що в різні часи і за різних обставин опинилися в УССР, об’єднані більше совєтськістю, ніж українськістю”. Фактично вони і досі не можуть витворити спільного культурного, ба інформаційного простору, живучи у своїх “тутешніх” світах і розмовляючи якщо й не різними мовами, то, в кожнім разі, на різних звукових частотах” .
|
